На тлі клаптикового вилинялого неба та сірого снігу, порубаного осколками, траками й берцями, лісок здавався чорною мармуровою брилою.  Боєць у задрипаному "мультикамі" перехопив мій погляд.  — Там уже орки.  — В лісі чи за ним?  — Були за, тепер у лісі. Щоночі потроху просуваються.  Кілька хвилин ми мовчки зосереджено розглядали місцевий "стікс", який розділяє своїх і чужих, життя і смерть.  — Інколи здається: ось відпрацюємо по ньому бехами та мінами, викосимо, спалимо до біса, й війна скінчиться. Він зробив глибоку затяжку й заледенілим голосом підсумував:  — Якби все було так просто...  Надворі стояв гарячковий лютий 15-го. Точилися запеклі бої за Дебальцеве. Зовсім недавно відгримів Аеропорт. До укладання другої, "крайньої", мінської угоди залишалися лічені дні.  Минуло два роки. За цей час країна не дуже просунулася в усвідомленні глибини проблеми, з якою зіштовхнулася. Більшість і обивателів, і політиків, як і раніше, переконані: для зцілення від страшної болісті достатньо одних, простих, універсальних, швидкодіючих ліків.  Війна (чомусь) усе ще не сприймається як багаторівневе завдання, вирішення якого потребує стрункої системи логічних, послідовних, взаємозалежних кроків. Передбачає дотримання докладно продуманого плану, який не забороняє обережної імпровізації. Передбачає наявність різних алгоритмів рішення, запасних варіантів, точних і чітких інструкцій на випадок виникнення форс-мажорів.  Затишшя змінюються загостреннями; обстріли й похорони на час стають топ-новинами, щоб знову поступитися місцем на екранах і в стрічках парламентським забіякам та п'яним мажорам. Більшість населення (залежно від моменту) в соцопитуваннях то благословляє війну до повного визволення, то ратує за мир за будь-яку ціну. А політики — то молодцювато хвастають готовністю "дати по зубах", то втомлено повторюють мантру про безальтернативність дипломатичного умиротворення стріляючого Донбасу.  Рятівна пігулка набирає форми то масштабної наступальної операції, то мутних виборів на неконтрольованих територіях, то референдуму про від'єднання ОРДЛО. Як правило, без опису правильного прийому ліків та попередження про побічні ефекти.  Для одних війна — щось страшне, чорне, але дуже далеке й цілком безпечне, якщо до нього не наближатися і про нього не думати. Гірчить, але саморозсмоктується. Для інших — темний ліс, у якому намагаєшся й не можеш зорієнтуватися, пробираючись крізь хащу агіток і зойків, крізь частокіл цинічної брехні та соромливої напівправди.  І навіть можновладці, що нібито давно прив'язалися до місцевості, чомусь блукають між двома соснами, на стовбурах яких чужими багнетами-ножами надряпано "Мінськ-1" і "Мінськ-2".
Зворотний бік ордена Підв'язки
У будь-якому, навіть найгіршому політичному рішенні можна відшукати плюси. І немає жодної угоди, в якій би під купою вигод не таїлося зерно "зради". Два боки медалі завжди різняться.  Утім, Мінським угодам (МУ), швидше, пасував би статус ордена. Ордена Підв'язки. Гасло вищої рицарської британської нагороди — "Ганьба тому, хто погано про це подумає!". Критиків домовленостей, підписаних у білоруській столиці, влада відразу записує у підспівувачі Москви та інших "шатунів". Але це не позбавляє необхідності час від часу перечитувати МУ і думати про прочитане.  Досягнуті в лютому 2015-го угоди подаються як єдино можливий спосіб урегулювання конфлікту на Сході. Проаналізуємо два головних аргументи, використовуваних владою.
Аргумент перший. "Мінськ-2" остудив гарячу фазу війни й мінімізував кількість втрат серед військових та мирного населення. Правда. Але правда й те, що маховик убивств не зупинився, а тільки трохи збавив оберти. Згідно з інформацією проекту Visuals, взятою на основі зведених даних РНБО, Міноборони, СБУ, Держприкордонслужби та прес-служб добровольчих батальйонів і Правого сектора, тільки з березня по грудень 2015-го у зоні АТО загинули 563 українських силовики. Скільки саме загинуло наприкінці лютого, коли "Мінськ-2" уже був підписаний, але локальні боєзіткнення тривали (зокрема на Дебальцевському напрямку, де проривалися з оточення окремі підрозділи ЗСУ), встановити практично неможливо. У 2016 р., за інформацією BBC, отриманою від управління зв'язків з громадськістю Збройних сил України, безповоротні втрати становили 467 чоловік. Наскільки можна судити, йдеться тільки про армійців.  І це без урахування поранених. І це без урахування втрат серед мирного населення. По обидва боки. Додайте до цього загиблих, військових і цивільних, які упокоїлися вже 2017-го. Підсумуйте самі, коли хочете.  Висновок — "Мінськ" можна вважати способом припинення активної фази війни. Але важко вважати ефективним способом припинення кровопролиття.  Посилання на те, що чимало втрат, наприклад серед військових, у 2016-му — не бойові, не аргумент. В умовах війни самогубства, перестрілки між своїми, зловживання спиртним серед військових — набагато частіші явища, ніж в умовах миру. Це не означає, що не треба зміцнювати дисципліну і боротися з пияцтвом (а з ним, до речі, борються, — з 2014-м або 2015-м не порівняти). Це означає, що посттравматичного розладу ніхто не скасовував, і, доки люди перебувають в умовах стресу, вони стрілятимуть, хапатимуться за зброю під час сварок, "гратимуться" з гранатною чекою або намагатимуться напитися. Це було, є і буде. У В'єтнамі, Афганістані, Іраку — скрізь. Ханжам чемно пропоную бодай раз вирушити в зону бойових дій. Отож ці втрати хай і не бойові, але теж військові.  Події на Світлодарській дузі та в районі Промки/Авдіївки засвідчили, що ніякий "Мінськ" не є запобіжником від ескалації бойових дій та посилення інтенсивності обстрілів, у тому числі з важкого озброєння.  Крім того, не забуватимемо, що Мінськ-1 став прямим наслідком Іловайського котла, а Мінськ-2 — Дебальцевського. Тим часом російський контрнаступ влітку 14-го був відповіддю на наш наступ, а захоплення Вуглегірська та Дебальцевого був (хай і почасти) реакцією керівництва РФ на відмову українських військових залишити Донецький аеропорт. Який, згідно з так званою "лінією 19 вересня 2014 року", узгодженою керівництвом нашої держави, мав відійти під контроль противника. Але не відійшов.  Вітчизняна влада намагалася обґрунтувати підписання першого і другого "мінськів" (принаймні "працюючи" з депутатами, які сумнівалися) приблизно так: "Не погодимося — росіяни підуть далі. Будемо опиратися — танки опиняться під Києвом". Аналіз і бойових дії, і рішень російського керівництва свідчить: вони не зацікавлені у повномасштабній війні в Україні. Вони реагують на виникнення проблем, але піраміди трун навіть у такій слухняній країні — небезпечна історія. А тому розглядати саме "Мінськ-2" як запобіжник від явної російської агресії — некоректно.
Аргумент другий. Підписання "Мінська" дозволило впровадити систему масштабних міжнародних санкцій, яка:  — а) політично протиставляє Захід Росії;  — б) підточує економіку РФ, ослабляючи її промисловий, фінансовий та військовий потенціал.  Як і в першому випадку — і так, і ні.  Навіть за даними обережного "Росстата", у РФ спостерігалося зниження ВВП, скорочення економіки, погіршувалися ключові показники, прискорювалося падіння реальних доходів, урізався оборот роздрібної торгівлі, зросло безробіття. Радник президента Путіна Сергій Глазьєв визнав: "західні кредитори забрали близько 200 млрд дол." Російські фахівці фіксували, що їхня економіка болісно реагує на заборону імпорту технологій у країну (передовсім військових і подвійного призначення) та на обмеження доступу до міжнародних фінансових ринків. У 2013 р. за рахунок єврооблігацій було залучено 46,4 млрд дол., у 2014-му — 10,4 млрд, у 2015-му — трохи більше 5 млрд дол. Коректних цифр за 2016-й знайти не вдалося, але навряд чи вони втішні для Кремля. З недавньої 36-сторінкової доповіді Деніела Ана та Родні Людема, опублікованої на сайті Держдепу США, випливає, що середньоарифметична російська компанія, "яка потрапила під санкції або асоційована з нею, втрачає близько третини операційного доходу, близько половини вартості своїх активів і приблизно третину працівників, порівняно з аналогічними компаніями, яких не зачепили санкції". Але. По-перше, частина негативних тенденцій для Росії відзначалася ще до впровадження санкцій і падіння цін на нафту. Зокрема, економіст Дмитро Травін з допомогою цифр доводив, що "російська економіка втратила потенціал для розвитку і ввійшла у стан стагнації за підсумками 2013 р." І це підтверджувала низка західних аналітичних центрів, не помічених в особливих симпатіях до Путіна. По-друге, коливання цін на "чорне золото" впливали на росекономіку сильніше, а ці коливання до санкцій, по суті, стосунку не мають. По-третє, РФ до втрат від санкцій і власних контрсанкцій (а це теж втрати) сяк-так адаптувалася, налагодила деякі механізми імпортозаміщення. У 2016-му експерти вищої школи економіки Росії визнавали, що відплив капіталу з російської економіки становив 160 млрд дол. Але процес масового виведення капіталів припав на 2014–2015 рр. і в 2016-му істотно сповільнився. Наприкінці 2015 р. аналітична компанія Stratfor стверджувала, що до 2020 р. Москва здатна витримувати існуючий рівень економічного тиску, підтримувати рівень виробництва та спроможність державних компаній.  По-четверте, західні (насамперед європейські) компанії, які зазнають від санкційної/контрсанкційної політики втрат, успішно опанували схеми обходу запроваджених економічних обмежень. По-п'яте (і, можливо, це головне), Росія готова потерпіти. Не тільки тому, що ніхто не може об'єктивно оцінити запасу міцності, нагромадженого нею за роки "жирних" (з погляду цін на нафту і газ) років. А й тому, що худі там рідко виходять на вулицю.  Як правильно зазначив рік тому в DT.UA відомий аналітик Джеймс Шерр: "Росія переживає труднощі в економіці, у цій сфері, і в тій, і в інших. Певна річ, це не може тривати довго. [...] Відповідь гранично ясна — росіяни правильно розуміють: Захід такою ж мірою слабкий політично, як Росія — слабка економічно. Вони вважають, що все вирішує політична змінна, і вірять, що єдність Заходу, принаймні в теперішньому вигляді, тріщить і довго не протягне. Отож якщо вони виграють політичну битву, то "устаканиться" й решта, включно з економікою. Я не стверджую, що вони мають рацію, але впевнений, що таке сприйняття ситуації Кремлем". Його умовивід у нашій же газеті в листопаді 2016-го логічно доповнив не менш вдумливий Володимир Горбулін: "Для Росії пріоритетом є безпека і велич, а не економіка [...] важливішим чинником, ніж ті "абстрактні" 40% росіян, яким, згідно з результатами дослідження Вищої школи економіки РФ, бракує грошей на одяг та їжу. Це породжує й ірраціональний (у розумінні європейських держав, але зрозумілий у логіці антилюдської й антисоціальної російської держави) феномен: супровідні збитки від економічних санкцій викликають у російських чиновників, швидше, кураж, аніж жаль".  Нарешті, останнє. Дипломати одразу трьох ключових для України держав (висловлюючи надію, що санкції проти РФ діятимуть максимально довго) у приватних розмовах не змовляючись озвучили схожі припущення. Вони зійшлися на думці, що вперше з 2014 р. під час розгляду питання можливого скасування (послаблення) економічних обмежень — виконання Мінських угод де-факто не буде ключовою умовою;  — багато західних держав (передусім США) орієнтуватимуться не на зовнішньополітичні, а на внутрішньополітичні обставини та виклики.
Висновок. Роль "Мінська" як "нестрогого" економічного "нашийника" для Росії вже не є аж такою значущою. Якщо істотно зміниться внутрішня кон'юнктура, Захід, теоретично, може піти на кроки, після яких "політична парасолька" ЄС і США, начебто розгорнута над Україною, зяятиме дірами. У які пройде не те що політичний "ВОГ" — політичний "Смерч".
"Ліс", "лісоруби", "тріски" Точне політичне рішення завжди передбачає розумне співвідношення вигод, поступок, переваг, компромісів, пауз, втрат і жертв. Мінські угоди можна вважати альтернативою кровопролиття, але їх не можна сприймати як "безальтернативне рішення" (як це подає влада). МУ можуть розглядатися як механізм досягнення мети, але їх виконання не наближає головної мети — встановлення миру на Сході країни, деокупації та реінтеграції відторгнутих територій.  Важлива деталь, про яку чомусь багато хто забуває: домовленості, досягнуті в білоруській столиці два роки тому, були нікчемні, з погляду права. Певної юридичної спроможності вони набрали тільки після прийняття відповідної резолюції Ради безпеки ООН, в основу якої лягли МУ. Проте ініціювала прийняття цього документа саме Росія. Саме Кремлю вигідне виконання Мінських угод.  У самій Україні реалізація мінського плану не потрібна майже нікому (окремих олігархів до розрахунку не беремо). Для держави це означає легітимацію бандитського режиму, який де-юре фінансуватиметься Україною без фактичного контролю над територіями і державним кордоном. Для еліт це означає необхідність (із ризиком для власної репутації та політичного рейтингу) пояснювати, чому Київ після тривалих кровопролитних боїв, втрат і принижень змушений погоджуватися на те, що Москва пропонувала йому ще у 2014-му. Особисто для Порошенка це означає "електоральний додаток", який може поставити хрест на його мріях переобратися на другий термін. Для системи державного управління це означає серйозний удар, після якого вона не зможе (швидше за все) оговтатися. Реалізація мінського плану тягне за собою фактичну федералізацію України. "Особливий порядок здійснення місцевого самоврядування" насправді означає спеціальний статус окремої території, який вона відвоює, у прямому й переносному сенсах цього слова. Жителі звільнених територій мають право поставити резонне запитання: чому ті, хто боровся з українською владою зі зброєю в руках, отримали ширші права, ніж ті, хто демонстрував їй лояльність? Миколаївська, Кіровоградська, Запорізька, Волинська, Чернігівська, будь-яка інша область має право запитати, чому регіон, що, фактично, контролюється ззовні і, м'яко кажучи, недружньо налаштований до Центру, наділений більшими повноваженнями та більшою фінансовою підтримкою, ніж вони. Ветерани АТО поставлять риторичне запитання: за що вони билися на передовій?  Неспроможність "Мінська" очевидна всім. Питання — про його подальшу долю. До моменту, коли Білий дім і Кремль дозріють до обміну рацпропозиціями, Київ повинен мати готову власну стратегію реінтеграції Донбасу, що передбачатиме наявність планів A, B, C, D, E, F...  Заплановану зустріч глав зовнішньополітичних відомств США і України було перенесено з цілком зрозумілої причини. Тіллерсон хотів почути Лаврова, перш ніж послухає Клімкіна. Сподіватимемося, що діалог глави американського Держдепу і керівника українського МЗС не буде зведено до традиційного набору прохань. На фронті ми поки що не можемо перейти від оборонної стратегії до наступальної, від позиційної війни до маневреної. На дипломатичному фронті ми зобов'язані зробити це саме зараз. Доки сировина роздумів не перетворилася на готовий продукт рішень.  Відмова від "Мінська" є єдино розумною альтернативою. Передбачає повернення Києву статусу суб'єкта і, теоретично, передбачає зменшення втрат — матеріальних та людських. Але тільки у тому випадку, коли таке рішення буде підкріплене альтернативним планом.   Мінські угоди не здатні зупинити війну. Не здатні навіть у разі повного їх виконання всіма сторонами (що малоймовірно). Мінські угоди не відкривають дорогу до виборів в ОРДЛО. Одкровення німецького посла в Україні та дипломатична підтримка його висловлювань МЗС ФРН означає тільки те, що навіть дипломати почали називати речі своїми іменами: "ви підписали "Мінськ" — проводьте вибори". Насправді ж провести в ОРДЛО вибори — нормальні, схожі на демократичні, — можна не раніше, ніж через п'ять років після реального закінчення бойових дій.  Дай Боже, щоб доти затяглися рани, вщухнув біль у серцях, зникла ненависть у головах. Дай Боже, щоб доти було розміновано бодай частину території, напхану розтяжками, мінами, снарядами. Українські політики пропонують різні, у чомусь наївні, у чомусь — виправдані механізми невійськового вирішення конфлікту на Сході країни. Десегментація ОРДЛО; продовження повноважень місцевих органів самоврядування, обраних у 2010 р., і фіксація їх як суб'єктів переговорного процесу; створення перехідних місцевих (як варіант — військово-цивільних) адміністрацій; призначення голів неконтрольованих регіонів за погодженням із Москвою та Києвом; введення тимчасових міжнародних адміністрацій під егідою ООН, що спиралися б на силу інтернаціонального військового контингенту, і багато іншого. Всі ці плани впираються в одну серйозну і поки що нездоланну перешкоду — небажання Москви виконувати жоден із цих сценаріїв. Доки вони впевнені у власних силах, вони не сумніваються, що отримають додаткові важелі впливу на Київ після винесення вердикту Лондонського та Стокгольмського судів. Вони ще не дограли з Трампом.  Резюмуємо. Як мінімум, до травня міжнародної ясності в українському питанні не буде. Ми мусимо використати цей час, щоб підготуватися (обґрунтувавши для союзників і противників) до найбільш розумного сценарію.  Оскільки ні в українському суспільстві, ні в українських елітах немає єдиного підходу до вирішення питання Донбасу; оскільки ми не здатні на масштабно-визвольну операцію і залежні від зовнішніх чинників у політиці дипломатичного тиску — Київ повинен розробити тактику і стратегію багаторічної послідовної деокупації й реінтеграції.  Першим кроком має стати вихід із Мінського процесу, але тільки після того, як усі відповідні структури розроблять і погодять відповідний тривалий, багаторічний, докладний, ретельний план. В його основу має лягти зрозуміле для нас і для союзників твердження, що припинення вогню на лінії розмежування в нинішніх умовах неможливе в принципі. А без цього неможливе навіть умовне дотримання Мінських угод. Відмова від мінських домовленостей має передбачати юридичне визнання неконтрольованих територій окупованими, з одночасною подачею в усі міжнародні інстанції позовів, які базуватимуться на документальному підтвердженні фактів російської агресії.  Ми мусимо визнати очевидне: — Україна не може і не зможе найближчим часом взяти відторгнуті території під свій контроль ні дипломатичним, ні військовим способами; — Україна залишає за собою право вирішувати проблему державного суверенітету і територіальної цілісності всіма доступними їй способами, включно з дипломатичним і військовим. Це наша земля, і нам вирішувати, як саме і коли саме ми будемо її повертати (розмови про "суто дипломатичне вирішення проблеми Донбасу — від лукавого. Тим більше в умовах гібридних воєн. У 2016 р. один високопоставлений офіцер у приватній розмові дуже точно прокоментував заяву Верховного головнокомандувача про "безальтернативність мирного шляху": "Якщо все буде вирішуватися світом, то якого біса ми тут робимо?"); — Україна готова прийняти всіх жителів окупованих районів, забезпечивши їх необхідними засобами до існування, допомогою в отриманні житла і працевлаштування. Україна просить вибачення в тих, хто вимушено залишився на територіях, де-факто контрольованих Москвою, і обіцяє використати всі доступні засоби для їх комунікації з Батьківщиною в умовах необхідних соціальних, транспортних і економічних обмежень, які буде запроваджено після юридичного визнання цих територій окупованими.  Україна не може дозволити собі запропонувати новий формат, просто відмовившись від мінського. Україна має зважитися на визнання територій окупованими, припинення торгівлі та спорудження реальної, а не паперової стіни. Заяви перших державних осіб про те, що економічна безпека України прямо залежить від діяльності підприємств, які функціонують на окупованих територіях, — це вирок державності. Який поки що можна оскаржити. Рішення РНБОУ про диверсифікацію джерел надходження енергоносіїв, заяв тодішнього генпрокурора України про кримінальну відповідальність за "торгівлю з терористами" та давніх полум'яних спічів Юрія Луценка ніхто б не згадав, якби не нинішня блокада сполучення з ОРДЛО. Ми або наводимо порядок у вітчизняній енергетиці, або визнаємо свою капітуляцію. Ми або проводимо реформи, стаємо успішними, або повертаємося в зону контролю Москви, — на що прозоро натякав голова МЗС РФ Сергій Лавров останніми днями.  Юридичне визнання територій окупованими; припинення будь-якого сполучення з неконтрольованими районами; встановлення терміну й умов переїзду громадян на територію "великої" України; нормальне забезпечення всім необхідним внутрішньо переміщених осіб — запорука успіху політики Києва. Влада просто списує всі свої проблеми на війну. Але якщо вона не здатна відновити керованість, забезпечити робочі місця (а не заплющувати очі на "зайнятість" громадян у системі поставок і збуту контрабанди), то вона не влада.
Україна приречена поставити не фіктивну, а реальну стіну на сьогоднішній лінії розмежування. Через сукупність таких причин:
1. Київ не контролює, а мусить контролювати лінію розмежування, убезпечивши себе від проникнення в країну будь-якої погані — контрафактного тютюну, неврахованого товару, зброї, наркотиків, ДРГ. Можна скільки завгодно говорити про "істотне зниження" корупції й непрозорості (як це описано в програмах профільного відомства), проте якщо там не буде бетонного паркану і наказу стріляти на ураження, вона сочитиметься або литиметься потоком — залежно від ситуації на фронті;
2. Відмовившись від "Мінська" (за умови існування власного реалістичного плану), Київ повертає собі суб'єктність у переговорах про майбутнє неконтрольованих територій. "Мінськ" примусив нас визнати Росію фактичним учасником переговірного процесу, що юридично заперечує її очевидну роль у веденні війни. Перш ніж Україна зафіксує статус-кво, Київ має обґрунтувати необхідність такого кроку;
3. В нинішніх умовах, коли Москва не дотримується "лінії 19 вересня", а державний кордон (попри докори ОБСЄ і вимоги Мінських угод) є "чорною дірою", через яку безперешкодно "течуть" боєприпаси, озброєння та бойовики, у Києва є всі підстави порушувати питання про неспроможність виконання Мінських угод, незалежно від того, хто і як їх трактує. Абсолютно очевидно, що нинішня лінія розмежування передбачає неможливість тривалого припинення вогню та нереальність відведення важких озброєнь;
4. Конфлікт на Сході України не має аналогів. Будь-яке інше протистояння в будь-якій точці земної кулі фіксує розбіжності — національні, релігійні, мовні et cetera. Умиротворення на Донбасі можливе, але не за півночноірландським, карабаським, придністровським, косовським чи будь-яким іншим сценарієм. Житель Горлівки, який вирушає на роботу в Новгородське, чи житель Новгородського, який вирушає на роботу в Горлівку, — не відрізняються один від одного. Їхнє єдине бажання — "щоб перестали стріляти". Погоджуючись на проект "Стіна", влада має це враховувати. Київ повинен відрізати окуповані території безжалісно, розуміючи, що не має права відрізати їх надовго;
5. "Мінськ" узаконив Москву (фактичного агресора) у статусі миротворця, а лідерів ОРДЛО — як переговірну сторону. Вихід із цього формату дозволяє називати речі своїми іменами: окупантів — окупантами, сепаратистів — сепаратистами;
6. Зведення "Стіни" (формальної як явища і фактичної — як перепони) знижує ризик втрат. Більшість загострень на лінії розмежування були пов'язані з помилковим тлумаченням людьми зі зброєю будь-якої, навіть локальної, навіть ситуативної ескалації. Будь-яка стрілянина супроводжується нервовим очікуванням наступу. По обидва боки. Встановлення стіни, фіксація Україною політики ненападу, можливе створення буферних зон на лінії фронту, як мінімум, тимчасово знизять напругу, зменшать імовірність обстрілів і, як результат, знизять кількість жертв, насамперед серед мирного населення;
7. Факт. Війна дисциплінує війська. Стабільне перемир'я цементує систему національної безпеки. Національна безпека — це не тільки відсутність обстрілів, це — можливість протидіяти незаконному проникненню агентів і ДРГ, встановити чіткий порядок переміщення товарів і вантажів (без чого неможливе припинення переміщення на територію "мирної України" контрабанди та контрафакту). Фіксація війни в її нинішньому стані дозволить "устаканити" лінію фронту і спокійно облаштувати лінію оборони в точках протистояння. Нинішня лінія оборони виглядає багатоярусною, та аж ніяк не ешелонованою, як того вимагає ситуація. Дірки на фронті затикаються з допомогою "пожежних команд", ротація здійснюється не систематично. "Ми чекаємо наступу", — багато разів говорили на фронті командири бойових частин. "Ми очікуємо наступу", — твердили з того боку. Там у це вірять. Вихід із мінського формату, спорудження стіни фіксує нашу готовність не вдаватися до активних бойових дій упродовж тривалого часу. Теоретично це здатне привести до зменшення обстрілів, ризику ескалації;
8. Мінський формат передбачає взаємну прив'язку умов. Без виходу з Мінських угод неможливо вирішити питання звільнення полонених, заручників, незаконно утримуваних осіб, розширення компетенції міжнародних організацій. Доки існує "Мінськ", Москва спекулює життями людей.
Вдих. Видих Я дуже мало знаю про війну. З кожною поїздкою я переконуюся, що майже нічого про неї не знаю. Хоча відчуваю її точніше, ніж ті, хто черпає знання про події на Сході з телевізора й Інтернету. Моя війна — міріади осколків, підібраних у різних місцях ще недавно мирного краю. Мені страшно і боляче дивитися, як мої співвітчизники беруть осколок і вішають його на стіну, наче ікону. А інші — беруть шматину й кидають під ноги, щоб витирати об неї ноги.  Моя війна — десятки фрагментів, осколків, уламків, підібраних і побачених у різних точках стріляючої країни. Як на мене, війна — нам у науку. Це глибокий вдих отруєного повітря, яке заповнило наші легені. Після якого — або смерть, або видих.  У нас небагато варіантів. Мені подобається армійський. Спрацюймо, як снайпери. Відпрацюємо на видиху. Спокійно. Між двома ударами серця Якщо воно ще залишилося..